Саша очолює культурний напрямок команди База ЮА. Вона родом з Донецька, окупованого проросійськими сепаратистами у 2014 році
Саша очолює культурний напрямок команди База ЮА. Вона родом з Донецька, окупованого проросійськими сепаратистами у 2014 році, коли фактично і почалася війна в Україні. 28-річна дівчина прожила разом з матірʼю в окупованому Донецьку близько півтора року. “Але я розуміла, що там у мене немає майбутнього. Це було дуже обмежене середовище. Більшість молодих людей та моїх друзів поїхало, тому не було можливості створювати якусь спільноту і бути активними на політичному чи культурному рівні. Все здавалося дуже сюрреалістичним”, – каже вона.
Тож вона поїхала в іншу країну і жила там останні роки, але повернулася, щоб працювати в громадській організації Base UA.
Що ти відчуваєш, повернувшись у це середовище? Чому так важливо працювати з дітьми? Саша розповідає про свою культурну та соціальну роботу в Донецькій області під час дегуманізуючої війни.
Саша, як виникла ідея проводити культурні заходи в Донецькій області?
Все почалося з того, що організація вже була тут, у Донецькій області, і робила дуже багато речей. Більшість членів команди мають певний культурний чи мистецький бекграунд і нам здалося дивним не використовувати ці навички.
Чому?
Тому що після більш ніж одного року повномасштабного вторгнення в Донецькій області все ще залишається дуже багато дітей. Цілком логічно було почати використовувати наші знання та навички, щоб створити для них певну програму. Ми з’ясували, що вони досі «ходять» лише до онлайн-школи – і це вже понад 3 роки через пандемію. Ніякої соціальної активності, ніяких позашкільних заходів не відбувається. Розуміння того, що їхній розвиток зараз відбувається досі нездоровим чином, стало поштовхом до того, щоб почати працювати в культурному напрямку.
А що особисто для тебе стало поштовхом займатися такою роботою?
У 2018 році я залишила Україну і переїхала до Чехії, щоб вивчати там театральне мистецтво. До цього я існувала між Києвом і рідним Донецьком. Коли почалося вторгнення, я закінчувала бакалаврат, і цей процес був повністю порушений. Я почала допомагати українцям в Празі, знаходити для них житло, допомогати з перекладами тощо. Крім того, мій університет започаткував ініціативу “Студенти для України”, і я координувала українських студенток та студентів, які приїхали з Україні та організовувала для них короткострокову навчальну програму.
Отже, ти знайшла свою роль у Чехії – що змусило тебе повернутися?
Щось здавалося неправильним. Для мене особисто не було сенсу намагатися стати частиною театральної спільноти в Празі, коли в моїй країні війна. Я була на зв’язку з Антоном (членом команди База UA), з котрим ми давні друзі, і ми погодилися, що треба приїжджати.
Як у тебе зародилася ідея допомагати саме дітям?
Це було більше про пошук і заповнення прогалини.
Якої прогалини?
В прифронтових населених пунктах не проводилась робота для дітей в культурному та мистецькому освітньому напрямку на постійній основі. Наша організація вже успішно організовувала мистецькі табори, але вони відбувалися та відбуваються на заході Україні для обмеженої кількості підлітків, постраждалих від війни. Деякі члени нашої команди організовували невеликі заходи для дітей в Краматорську, наприклад, ліплення, але все ще не існувало чіткої структури.
Які у тебе плани щодо культурних заходів?
Ну, оскільки я маю театральну освіту, мені б дуже хотілося працювати в цьому напрямку. Але, звісно, це не єдиний напрямок, в якому ми рухаємося. Ми вже працюємо над системою культурних заходів для дітей, що включають захоплюючі наукові заходи, живопис, малювання, ліплення, спів тощо. Ми спілкуємося та радимося з вчителями та вчительками, менторами та менторками, які займаються розвитком дітей та підлітків. Таким чином, ми намагаємося комплексно підходити до питання їхнього розвитку.
Я так зрозуміла, що ти подорожувала Донецькою областю, щоб дізнатися про потреби та кількість дітей, які досі залишаються в регіоні. Можеш назвати приблизну їх кількість?
Ми тільки почали це дослідження, але перша його частина вже відбулася. Ми їздили по містах та селах протягом тижня, але ще так багато залишається дослідити. Ми відвідали близько десяти міст і сіл. Найстрашніше, що ми дізналися, це те, що в Костянтинівці все ще залишається близько 3800 дітей.
Костянтинівка – місто, яке знаходиться дуже близько до зони бойових дій недалеко Бахмута та Часового Яру і щодня піддається обстрілам.
Так, це дійсно небезпечне місце. Бої в Бахмуті все ще тривають, але якщо – а я сподіваюся, що це не так – але якщо Бахмут буде взятий, Костянтинівка стане наступною ціллю. Тому це дослідження було дуже важливим для нас, щоб зрозуміти актуальну ситуацію і як підходити до організації програми.
Яким чином?
Кожне місто, кожне село знаходиться у різній ситуації. Тому потреби, а також легальні способи організації культурно-освітніх заходів для дітей та підлітків, є абсолютно різними. У Костянтинівці неможливо зібрати дітей в одному місці, бо це було б надто небезпечно. Тому ми працюємо з тими гуманітарними центрами, де є бомбосховища. Там ми здебільшого допомагаємо матеріалами. Коли діти приходять з батьками за гуманітарною допомогою, місні активісти використовують цей короткий проміжок часу для занять. Але в інших містах, таких як Краматорськ, є можливість організовувати заходи з невеликою кількістю дітей, де ми можемо глибше зануритися в більше напрямків.
Як ти вже казала, за останні кілька тижнів ти вже організовувала заходи з дітьми. Якими тобі здалися діти?
Перш за все, це було дуже втомливо. Важко було приділяти їм увагу та енергію, якої вони потребували і яку вони шукали. Робота з дітьми в мирному середовищі – це вже важка робота, тому що ти повинен викладатися на всі 100 відсотків. Той факт, що ці діти не мали соціального життя протягом такого тривалого часу, значно ускладнює роботу. Але потім ти розумієш, що все, що ти даєш, дуже швидко повертається. З іншого боку, їм потрібен час, щоб побудувати довіру.
Що ти маєш на увазі?
Під час війни вони звикли до такого типу волонтерів, які з’являються, дають їм якісь цукерки чи іграшки, фотографуються і зникають. Можливо проводять якісь розважальні заходи, але все це одноразова акція. Коли вони розуміють, що ми приходимо знов і знов, вони починають відкриватися та довіряти. Коли ми організували для них пікнік на третій день, вони почали бігати, грати в ігри та сміятися. Деякі з дітей почали відкриватися емоційно, розповідаючи нам про свою особисту, сімейну ситуацію. Відчувається, як їм не вистачало соціальної активності, і наскільки це важливо, в тому числі для їхніх соціальних навичок. Але ми все ще не на тому етапі, коли вони дійсно можуть говорити про свої почуття і психічний стан.
Що ти відчуваєш як людина, яка втекла від війни в 2014 році, працюючи з дітьми, які все ще страждають від цієї ситуації?
Насправді я ніколи не замислювався над цим. Безумовно, у мене є розуміння їхньої ситуації, тому що я народилася і виросла у Донецьку. Тому я можу зрозуміти їх, а вони – мене. Часто, коли вони дізнаються звідки я, вони дивуються, що я розмовляю українською, а не російською. Тож моя історія також може бути освітньою. Я можу пояснити, що таке русифікація саме на Донеччині і як з цим пов’язана наша культура. Я точно відчуваю, що перебуваю на правильному місці: я тут, я вдома, я розумію цих людей, і навіть якщо я не повністю їх підтримую, я розумію, чому вони не виїжджають. Моя сім’я також не виїхала, моя мама досі знаходиться у окупованому Донецьку.
Враження від кількох культурних заходів з дітьми на місцях
