Андрій Решетніков
15 років, Київ
Андрій на самому початку повномасштабного вторгнення рф в Україну зазнав не тільки страху і паніки, але й серйозної втрати: у березні 2022 року у боях під Києвом загинув його вітчим. Це горе дуже вплинуло на матір Андрія, і їй бракувало сил впоратися з власним болем, а ресурсу на дитину не вистачало.
Ситуація у родині тільки погіршувалася. Постійні крики і істерики наповнювали побут хлопця, він став нервовий, агресивний, нетерплячий, закрився у собі, почав тікати з дому, вживати алкоголь і тютюн. Найстрашнішим стала ситуація, коли у розпалі сварки з мамою, Андрій взяв до рук ножа і почав погрожувати.
У таборі ми побачили високого статного хлопця, що постійно носив військову форму свого вітчима. Подеколи він був нестриманим, різким, постійно був втомленим, не міг спати ночами, був мовчазний і зовсім не йшов на контакт і ініціативність. За цим всім скривався неосяжний стрес, який хлопець накопичив у собіза рік війни. Ми були добрі до Андрія, не вимагали від нього бути іншим, ніж він є, залучали лагідно до камерної діяльності – і, врешті-решт, побачили ту людину, якій не давав втілюватися жахливий біль.
Андрій став брати участь у театральній виставі, налагоджувати дружній зв’язок із іншими підлітками, розповідати про свої скульптури з глини. Ментору скульптури Андрій зробив зворушливий і значущийподарунок – шеврон і футболку свого загиблого вітчима. Це був неймовірний жест довіри молодого хлопця.
Ще більше нас здивували зміни, які Андрій закріпив у житті і після табору. Мама юнака розповідає, як вперше за довгий час Андрій дозволив себе обійняти, і не тільки дозволив, але й час ініціював теплий контакт! Він почав допомагати у побуті, гуляти з собакою вечорами, бавитися з молодшою сестрою.
«Він ніби зігрівся… Знаєте, ви були там як маленька сім’я. Ніколи не думала, що оточення має таке важливе значення. Але Андрій повернувся з табору з досвідом, що можна жити інакше, побачив приклад, що можна по-іншому контактувати з людьми», – поділилася з нами мама Андрія.
Тепер вони з сином мають більш тісний зв’язок, гуляють разом, розмовляють про життя, влаштовують невеличкі походи, на які Андрій надихнувся під час табору. І нещодавно парубок вступив до військового коледжу – його вибір бути гідним свого вітчима.
Антон Костюк
15 років, смт. Глухівці, Вінницька обл.
Антон із дитинства був допитливим і цілеспрямованим хлопцем. Він легко занурювався у свої інтереси, досліджував світ, допомагав батькам по господарству. Вже у 5 років Антон мав рішучість самому підійти до вчительки, маминої колежанки, і попроситися на уроки читання.
Військові дії значно вплинули на енергійного юнака, бо він пережив найстрашніше, що може трапитися у цих подіях Батько Антона загинув у бою з російськими окупантами на півдні України. Мама Антона, Галина, згадує, як різко подорослішав її син: похудав, за рік виріс на 20 сантиметрів, взяв на себе дорослі обов’язки по господарству, став серйозніший.
«Я можу забути, що зранку худобу треба погодувати, але Антон меніподзвонить і нагадає», – каже вона.
Разом із цим хлопець замкнувся у собі і його часто бачили самого на кладовищі біля могили батька.
Команда «Горицвіту» була вражена Антоном! Цей хлопець виявився цілеспрямованим, мав виважені дорослі міркування про світ, брав на себе ініціативу і відповідальність, міг підтримати, був чуйний до оточуючих.
«Цей внутрішній стрижень у нього від батька», – поділилася з нами Галина.
Антон дивував увесь табір своїм знанням поезії, даруючи скарби української літератури кожного дня, бо знав так багато творів напам’ять! Але навіть у таборі, серед тиші і спокою величних Карпат, війна дісталася Антона: прийшла звістка, що близький друг родини загинув на фронті. Хлопець усамітнився майже на цілий день, а потім у камерній атмосфері чаювання поділився із менторами історією полеглого воїна і своїми переживаннями. Також згадував і про батька. Це був складний момент для хлопця, і кожен у таборі намагався підтримати його.
Після закінчення табору, ми спитали маму Антона, чи спостерігає вона якісь зміни у житті сина.
«Мені здається, що він став ніби відкритіший до друзів, бо особливо не мав близьких контактів. А ще став цінувати більше цей людський контакт: став уважніший, турботливіший. Став більше питати поради у мене, прислухатися».
Антон хотів вступати до військового коледжу. Це буле таке сильне його бажання, що близьким ніяк не вдавалося його переконати, що наразі це небезпечно, бо російські ракети знищують і військові навчальні заклади, де перебувають ще зовсім юні хлопці і дівчата. Врешті-решт, мамі та друзям батька вдалося повпливати на рішення парубка, і наступний рік Антон буде вивчати бізнес-технології та рекламу.
Віталіна Табачна
13 років, с.Водяне, Запрозька обл.
Війна у життя Віталіни прийшла не з повномасштабним вторгненням, а на 8 років раніше – саме тоді її батько пішов добровольцем в АТО. Прослуживши 2 роки, чоловік повернувся додому, аби доглядати старенького дідуся. Родина Віталіни жила тихим сільським життям: вони мали власний будинок, город, теплиці. У вільний час Віталіна малювала, мала багато друзів. До школи дівчина ходила залюбки, бо любила вчитися, і кожного року отримувала листи подяки за сумлінну працю. 24 лютого 2022 року війна знов прийшла у родину Табачних – і батько Віталіни знову мобілізувався.
Невдовзі село, де проживала Віталіна з мамою та бабусею, окупували. Село лишилося без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом: місяцями ні Віталіна, ні її мама не знали, що відбувається з її батьком на фронті, чи здоровий він, чи живий. У такій ізоляції пройшло півроку, поки у селі не стала наростати напруга і тиск окупантів.
«Наш тато – військовослужбовець. І ми знали, що рано чи пізно окупанти прийдуть по нас. Особливо – будуть шантажувати дитиною».
Це була остання крапля почуття небезпеки – і Віталіна з мамою вирішили виїхати з окупованої домівки. Дорога була складна, бо на блокпосту автомобілі затримували і не пропускали, тож довелося 2 доби стояти у черзі, а вже потім у Запоріжжі їхати евакуаційним потягом до Львову.
Віталіна з мамою оселилися у Львівській області, у невеличкому містечку Стрий. Віталіні було важко адаптуватися до таких серйозних змін: вона відчувала себе самотньою серед однолітків, відчувала себе чужою, стидалася через мовний бар’єр. Дівчині було важко прийняти, що через стрес її здібності у навчанні погіршилися, і доводиться докладати максимальних зусиль, аби досягнути результату. Їй багато чого не вдавалося у навчанні, і це злило Віталіну, вона зривалася, нервувала, закривалася від оточуючих.
Мама розповідає, що Віталіна часто тужить за домом. Але найбільше її лякає припущення, що її рідний дім більше ніколи не буде безпечним місцем. Дівчина хвилюється, що через окупацію багато людей у селі приймуть нову владу і навіть після звільнення Україною будуть притримуватися ворожих ідей.
«Як потім жити?» – це питання ставить Віталіна, відчуваючи, що насправді більше ніколи не зможе пережити власний дім як тотально безпечний простір.
Окрім цього, у душі цієї чутливої дівчини завжди присутнє хвилювання за тата на фронті. Буває, що вона цілі тижні не має від нього ніякої звісточки. Мама Віталіни розповідає, що неможливо жити повноцінним життям, бо вони постійно контролюють телефон в очікуванні дзвінку від батька, але найгірше – це жити із передчуттям і страхом жахливих новин.
Сам батько підбадьорює свою родину: «Що це мої дівчатка носа повісили? Усе буде добре! Будь-яка війна закінчується!».
Віталіна приймає вибір тата захищати Україну, бути воїном, але подеколи відчуває зневіру, образу, прикрість, що саме її батько не поруч, щосаме він ризикує своїм життя задля майбутнього.
Коли ми познайомилися з Віталіною у таборі «Горицвіт», то побачили сором’язливу, ввічливу і трохи сумну дівчину з великими блакитними очима. День за днем Віталіна розкривалася, розслаблялася і вже частіше можна було побачити її усміхненою, жвавою, активною. Але нерідко вона усамітнювалася – нова хвиля болю за батька приходила завжди неочікувано. Цю сторінку життя не зітреш, цей біль і смуток, але у таборі Віталіна знайшла підтримку: серед інших підлітків зі схожими історіями, серед менторів, які були завжди готові вислухати, обійняти, побути поруч .
Найціннішим для Віталіни у таборі стало відчуття свободи і поваги. Свобода проявлятися, бути різною, висловлювати свої думки, бути вразливою серед інших людей, вільно займатися творчістю без обмежень і завдань. Мама Віталіни поділилася, що її донька повернулася з табору більш емоційною, ніби у неї з’явилося більше життєвих сил і стало більше цікавості до світу загалом.
Дар’я Максимова
14 років, м.Сєвєродонецьк, Луганська обл.
Дар’я з дитинства була дівчиною, залученою до мистецтва. Ще у дитячому садку вона займалася фортепіано і вокалом, і викладачі помічали природні музичні здібності маленької Дар’ї. Вона була солісткоюу вокальному ансамблі, брала участь у міських концертах та конкурсах. Але невдовзі родина Дар’ї переїхалав інший район, тому заняття музикою довелося залишити. Вже через 6 років юна Дар’я знову почує неспинний потяг до світу звуків і самостійно прийме рішення вступити до музичної школи з класу гітари.
Також усе дитинство дівчина відвідувала аеробіку, спортивні танці, займалася на пілоні.
Початок повномасштабного вторгнення став поворотним для самоідентифікації Дар’ї. Вона одразу перейшла повністю на українську мову, хоча і виросла у російськомовному середовищі. Переховуючись у коридорі під час обстрілів, Дар’я почала писати вірші: так вона втілювала свої почуття. Бо її мама згадує, наскільки ззовні спокійною і розважливою була у той час її донька. Дівчинка стала острівцем спокою і опори для своєї родини і сусідів: пропонувала грати в ігри, підбадьорювала, підтримувала, грала на гітарі пісні.
Вже коли у районі не залишилося жодної дитини, мама Дар’ї вирішила теж покинути домівку. Обстріли ставали дедалі частішими і гучнішими. Але Дар’я не хотіла нікуди їхати, довго сперечалася, але все ж таки погодилася на від’їзд з однією умовою: якщо вона зможе забрати з собою свого улюбленця щура Сьому. Тож Дар’я з мамою зібрали по рюкзаку, де лежали документи, пара шкарпеток, спідньої білизни, футболки для сну, – і покинули свій дім. Нову гітару, яку тільки нещодавно подарували Дар’ї на день народження, довелося залишити, бо місця в евакуаційному автобусі бракувало навіть людям.
Згодом Дар’я з мамою опинилися на заході України. За рік через переїзди дівчина поміняла 4 навчальних заклади, знаходила і залишала друзів. Її мама згадує, як у доньки зникло бажання навчатися, ресурсу стало зовсім мало. Хоча разом із тим Дар’я увесь час була дуже активною волонтеркою: брала участь у житті молодіжної спільноти, створювала проекти з благоустрою громади.
У таборі Дар’я знайшла підтримку у першу чергу серед менторів. Дівчина шукала інструменти для відновлення, які б вона могла використовувати у буденному житті, адже її волонтерська діяльність потребувала багато сил. Так, Дар’я вперше познайомилася із практикою цвяхостояння – і це стало її маленьким ритуалом кожного вечора. Також дівчині прийшлися до душі чаювання, і вже невдовзі по поверненню додому вона придбала свій чайний набір.
«Це мій особистий простір. Простір для думок, заспокоєння, час почути себе», – каже дівчина.
Впродовж табору вона була дуже відкритою до будь- якої діяльності, із зацікавленням слухала менторів, ставила свої питання, писала пісні і вірші.
Після табору ми спитали у мами Дар’ї про зміни, які вона помітила: «Моя дівчинка повернулася одухотвореною, наповненою. Вона б хотіла прожити саме таке життя».
Ілля Макогон
15 років, м.Маріуполь, Донецька обл.
Ілля проживав у Маріуполі з бабусею і мамою. Займався з репетитором англійською мовою, ходив із друзями на спортивний майданчик, де вони грали у волейбол і футбол. Найбільш цікавим для Іллі було відвідувати міську дитячу бібліотеку: кожну суботу протягом року і три рази на тиждень на канікулах. Там хлопець брав участь у майстер-класах, читав книжки, переглядав із однолітками фільми. Особливо улюбленим місцем у Маріуполі для Іллі було, звісно, море та полонина, де поблизу протікала річка.
24 лютого 2022 року мама Іллі рано поїхала по справах. Ілля згадує, що було похмуро на дворі, хмарно, і коли він почув вибух, то спершу сприйняв його за грім. Але це були перші звуки війни.
2 березня у домі, де жила родина Ілля, зникло світло, опалення і будь-який зв’язок. Ілля з мамою переїхали до сусідів, бо їхня власна квартира знаходилася на 8 поверсі і було більш ймовірно влучання снаряду. Ілля увесь час дуже переживав за маму і бабусю, бо вони були дуже напружені, панікували. Розрадою для хлопця булисусіди-однолітки, з якими вони трималися разом і відволікалися від жаху навколо.
Найбільшим випробуванням для Іллі у той час став холод. Вони жили постійно у зимових речах, майже без можливості зігрітися. Коли у нашому таборі ми ходили у зимові походи, то дивувалися, наскільки хлопець легко переносить погану погоду. Але Ілля посміхався нам у відповідь, та казав, що найжахливіший холод він вже пережив і похід на 8 годин серед снігу його не лякає.
11 травня 2022 року родині Іллі все ж таки вдалося виїхати з окупованого міста. 4 доби вони добиралися до евакуаційного потяга.
Зараз Ілля живе в Івано-Франківську, вчиться дистанційно і бере активну участь як волонтер. Спершу вони родиною прийшли до волонтерського штабу, аби отримати гуманітарну допомогу, але вже скоро Іллі запропонували посильну відповідальність і він став сам допомагати роздавати їжу для переміщених осіб, а згодом став піклуватися про менших дітей.
У «Горицвіт» Ілля потрапив з другої спроби. Хлопець не дуже хотів їхати, бо переживав, що їде без друзів і буде відчувати себе самотнім. Але сталося геть навпаки – і Ілля зустрів у таборі людей, з якими йому було комфортно, весело і цікаво. І навіть через півроку після закінчення табору компанія Іллі досі на зв’язку, спілкуються та зустрічаються при можливості.
Важливим для Іллі стало відвідування майстерні скульптури. До того хлопець ніколи не взаємодіяв із глиною. Ця справа дійсно захоплювала його. Найяскравішим моментом хлопець згадує заняття, коли можна було кричати на гори, відпустити свої емоції на волю.
«Після цього я почував себе таким легким!»
Досі Ілля продовжує традицію фіксування своїх думок і почуттів на папері. Він переглядає час від часу щоденник, який вів у таборі, і доповнює його малюнками, нотатками. Ділиться, що іноді відчуває сум, адже цей блокнот зі спогадами нагадує хлопцю про спільноту, де він відчув близькість.
Фото: Олена Кириченко