Коли ми надаємо гуманітарну допомогу в невеликих містах, нам зазвичай потрібна підтримка місцевих жителів, щоб знайти людей, які її потребують. Особливо на звільнених територіях ми дуже потребували їхньої допомоги, адже раніше не мали можливості дослідити ці території самостійно і налагодити стосунки. Коли маленьке село Зарічне було звільнене від російської окупації, ми познайомилися з Оленою. Ми працювали з нею кілька разів.
Багато будинків були порожні. Щоб заощадити час, Олена допомагала нам знаходити хворих і старих людей. Вона знала всіх у селі, допомагала українським військовим і волонтерам. Вона зустріла нас дуже тепло, розповіла про те, що сталося в селі, і пригостила їжею. Після інтенсивного обміну думками з нею ми домовилися зустрітися наступного дня, щоб разом з нею роздати гуманітарну допомогу.
Але цього так і не сталося.
Коли ми під’їжджали до її будинку, то вже побачили шматки каменю, що лежали на тротуарі. Ця війна – вона має імена, вона має історії, реалії життя. Вона забирає не лише життя, а й історію. Значна частина будинку Олени була в руїнах. Вона не встигла, все сталося надто швидко. Солдати на місці розповіли нам, що розмовляли з нею за три години до нашого приїзду. Ми були першими, хто знайшов її тіло.
Сусіди поховали Олену на її городі, де ця мужня і добросерда жінка провела свої останні хвилини. Вони поставили хрест, дали назву цьому злочину.
Олена жила не сама у своєму будинку. У неї був вірний компаньйон. Її собака сидів на сходах і чекав. Вона чекала, що Олена повернеться, але цього не сталося. Цього ніколи не станеться, і це боляче. Ми потурбувалися про собаку. Зараз вона живе в Ірландії з членом команди База UA. Він назвав її Оленою, як і її шалено хоробру власницю.