Артилерія кожен день. Щоденні звуки мінометних обстрілів. Повсюди солдати. Кулемети. Гранати.
У східній частині Бахмута, на іншому березі річки, бої точаться сильніше, ніж в інших частинах міста. Сіра зона – смертельна небезпека. На околицях міста проходить пряма лінія фронту, за нею – територія, зайнята російськими військами. Місцеві жителі відчувають жах війни тут щодня.
Лише кільком волонтерам все ще вдається переправитися через річку. Залишився один міст. Дорога повна багнюки, на великій машині міст вже не проїхати. Тільки повний привід досі справляється з цією перешкодою.
Ні інтернету, ні телефонного зв’язку. Для багатьох мешканців, що залишилися і хочуть втекти, єдиним варіантом часто є піший перехід через міст. Але це вкрай небезпечно.
Марк обрав цей шлях. Він, його мати та бабуся.
Члени команди Base UA застрягли у східному Бахмуті.
© Орі Авірам
Марку 13 років. Кола під очима завбільшки з яблуко і темні, як ніч, пробігають по його обличчю. Хлопчик блідий. Худий. Він ледве говорить. Коли з ним розмовляють, він відповідає коротко. Тільки найважливіші речі. Ефективність. Це все, що Марк зміг витягнути.
Ми зустрічаємося з Марком у покинутому готелі в центрі Бахмута. Волонтер одного з трьох гуманітарних центрів міста зміг зв’язатися з родиною. Осколки скла лежать біля входу в готель. Вибухова хвиля від сусіднього удару, напевно, вибила дверні та віконні шибки будівлі. Передпокій безлюдний, ми гукаємо, але ніхто не відповідає. Готель здається порожнім, але щойно ми знову збираємося йти, як бачимо чоловіка, що вибігає в коридор із задньої кімнати. Ми йдемо за ним. Він показує нам шлях до сім’ї. Всюди в кімнаті валяється одяг, по кутках розкидані поліетиленові пакети з їжею. Вже темно. Сонячні промені, пробиваючись крізь завішені ковдрами вікна, висвітлюють порошинки пилу в повітрі. Світлове шоу блиску і смутку.
Люди сидять в готелі і чекають на евакуацію.
© Медісон Тафф
Родина сидить на ліжку біля стіни. Їхні очі порожні, їхні погляди скам’яніли. Поруч з ліжком стоїть диван, на якому чекають, коли їх вивезуть з Бахмута, інші люди. Всі вони пережили місяці обстрілів, страху та ризикованої втечі.
Наш керівник команди Діма сідає з людьми, розмовляє з ними. Куди нам їх відвезти? Який у них план? Чи є у них друзі? Родичі? Голос Діми приглушений. Шанобливо, але рішуче. Він тисне хлопчикові руку, представляється. Пояснює, хто ми і що робимо. Вираз обличчя Марка майже не змінюється. Він знає, що буде далі.
Прощавай.
Мати пригортає його до себе. Він ховає обличчя в її плече, ридає. Він тремтить, коли мати бере його обличчя в руки. Вона підходить дуже близько, кінчики їхніх носів торкаються, і вона безперервно щось шепоче йому.
Його мати залишиться в Бахмуті. З нами їдуть тільки Марк і його бабуся. Вона хоче поїхати, щоб знайти свого чоловіка, батька Марка. Вони планували втекти разом, машина була спакована, потім вони повинні були виїхати. Але якось вони розійшлися. Вони не знають, де батько.
Ми переносимо нечисленні речі Марка в наш броньований фургон. Решта багажу пасажирів також легко поміщається в авто. Їдемо спокійно. Майже ніхто не говорить ні слова.
Марк і його бабуся поки що живуть у знайомих сім’ї в Краматорську.
Сподіваюся, це буде коротке прощання: Марк і його мати.
© Орі Авірам
Оновлення
Через два дні член нашої команди Медісон зустріла Марка та його матір у поїзді до Києва.
Ми неймовірно щасливі, що вона вибралася з Бахмута. На жаль, ми не отримали жодної звістки від батька.
Марк з матір’ю в поїзді до Києва.
© Медісон Тафф