Tetyanivka is Eugenii’s home. Тут він народився у 1950 році, виріс, провів юність і знайшов своє кохання. Тетянівка розташована на південний схід від Святогірська, в Донецькій області. Невелике місто Святогірськ було окуповане російськими військами до вересня 2022 року. Річка Сіверський Донець, яка утворює кордон між Тетянівкою та Святогірськом, на той час розділяла українську та підконтрольну Росії територію. Eugenii’s village was the first line of contact.
Дізнаємося про його талант: фотографія
Він знає тутешніх людей, а вони знають його. Його сім’я також добре відома. Коли Євгеній був дитиною, у них було, мабуть, найбільше стадо корів у всьому селі. вік. У його голосі звучить трохи меланхолії, але він не виказує багато емоцій. 120 of them – spread over three meadows. Їхній пастуший собака був досить розумним, щоб самостійно переганяти корів з пасовища на пасовище. Це було чудове дитинство, згадує сьогодні 73-річний чоловік. There is a little melancholy in his voice, yet he can’t show much emotion.
Він полюбляє говорити про минуле. For us, too, it’s always exciting to find out how the people we work with lived. Як вони росли, як переживали перехід від Радянського Союзу до вільної демократії. Що вони думають про війну.
Євгеній відповідає на питання анекдотами. Він ходить по будинку в пошуках фотографій і може розповісти історію про кожну з них. Фотографувати він почав ще в юності. У нього був фотоапарат “Смена”, одна з найкращих марок у Радянському Союзі на той час. І це нове хобі дуже сподобалося Євгену. Він навчився самостійно проявляти фотографії, навіть коли служив у військово–морському флоті на півночі Росії, він багато фотографував. Його командир розпізнав його талант. Він організував лабораторію і дістав йому ще кращу камеру. “Зеніт”.
Частину матеріалів він досі зберігає у себе вдома. But where – he doesn’t know. “Ever since artillery hit here, everything has been a mess,” he says.
Євгеній сидить на стільці посеред вітальні. Кімната не більша за 3,5 на 3,5 метри. Стілець вкритий плямами фарби та пилом, зі спинки вилазять шурупи. Дві з чотирьох стін – ще оригінальні, з 1970-х років. Будинок був побудований тоді ж, Євгеній купив його в 1990-х роках. Для себе, дружини та доньок. The two walls have been renovated – the large cracks that were running through the walls two days earlier and the holes have now been plastered over. Порівняно з рештою будинку, біла фарба практично світиться. Але дві інші стіни сяють ще яскравіше.
Будинок, пошкоджений російським обстрілом
Вперше Base UA познайомилися з Євгеном у жовтні. Тоді в кутку двох зовнішніх стін була велика діра. Він вже знав, що його будинок пошкоджений, коли вирішив повернутися додому з Туреччини. Проте він хотів повернутися. Base UA приїхали, щоб допомогти йому підготувати будинок до зими. Ми знесли стіни і побудували нові. Нова ізоляція, свіжа фарба. Вхідні двері змістили на кілька сантиметрів вліво. It’s a bit unusual for him, but he’s always had to adapt to new circumstances. Він це знає. Навіть його батькові в минулому доводилося мати справу з новим оточенням і новими небезпеками.
“My father was in St. Petersburg, which was Leningrad back then, when the Second World War began,” he says, as the yellow light from a ceiling light shimmers faintly through the dirty fabric of the lampshade. Now and again, muffled explosions can be heard from a distance – the military is demining the area around the formerly occupied territories.
Євгеній розповідає, що коли 22 червня 1941 року Німецький Рейх напав на Радянський Союз широким фронтом, його батько служив на кораблі. One day before the war began, Stepanovich, Eugenii’s father, married his wife, Eugenii’s mother. Then he suddenly had to fight – and they were separated. He served throughout the war and had to work for the Soviet Union’s military for another five years.
Два покоління радянських солдатів
Євгеній також служив у радянській армії. Закінчивши школу, він тільки–но закінчив навчання на коваля, коли його призвали на військову службу. Його також перевели до Росії. Служив два роки. “I was in the aviation unit and worked at the military airport, maintaining the planes,” he says. That was in the north of Russia, it was very cold – they usually had to heat the engines of the planes so that they were ready for use.
Але він ніколи не вважав цей час важким чи неприємним. У його підрозділі не було звичайних утисків новоприбулих, він навіть знайшов чимало друзів. Після закінчення строкової служби Євгенія перевели до НДР. На той час Східна Німеччина також була частиною Радянського Союзу. “We often drank Korn,” he remembers. “It wasn’t as hard as the vodka here, but it was nice.” Тільки сигарети, за його словами, були для нього занадто дорогими.
Він каже, що час від часу йому спадає на думку той факт, що діти чи онуки його колишніх товаришів, можливо, воюють сьогодні проти його народу. Він знає, що люди, які живуть в Росії, не є вільними. “But I also believe that they have a kind of dirty heart. They have very bad thoughts about us Ukrainians. So their life in a dictatorship cannot be an excuse for what they do to us.”
“My wife almost constantly cried”
Коли навесні 2022 року почався обстріл його рідної Тетянівки, Євгеній з дружиною Валентиною були вдома. “Our children had already fled to Germany,” he says. Вони постійно говорили дітям, що все добре. Але насправді вони були дуже налякані. “My wife almost constantly cried at first”, says Eugenii.
Далі Росія розбомбила знаменитий Святогірський монастир. Chaos spread throughout the village – it was very frightening. “When the planes came, it was suddenly as bright as day – in the middle of the night.” Він спостерігав за вибухом з вікна своєї спальні. “At that moment, we were already thinking about fleeing,” he says today.
Але все склалося інакше.
Спочатку він поїхав туди на велосипеді, щоб побачити руйнування на власні очі. “So many people from my village were there. They were crying. Children were picking up shrapnel, other people ran into their basements and took their mattresses with them.”
Проте плани на втечу розвіялися.
Звикання до небезпеки війни
“We had our garden, our rabbits, the bees – a lot of things we had to take care of,” says Eugenii. Тут, у своєму селі, він вдома, тут він знає своє місце. “We thought we would get used to it.” Так і сталося.
“Our military was uphill,” he says, pointing over his shoulder with his thumb. Будинок з трьома спальнями стоїть на пагорбі, на півдорозі до верху. Метрів за 300, може, 400 вище була база українського артилерійського підрозділу. Росіяни були нижче по схилу, на іншому березі річки. “We saw the rockets flying overhead every day.” Він розповідає про це так, ніби це написано десь у запиленій книжці з історії. Дуже спокійно. Без страху, без трагізму в голосі. Суто інформативно. That’s how it was. Тоді. Дуже давно.
Насправді цей епізод стався лише рік тому. Коли він чув свист ракет, то виходив на вулицю, щоб покликати Валентину. Вона здебільшого була надворі, каже він. Працювала на городі, доглядала за кроликами, годувала їхнього пса Філю. “But she always just said: ‘Let me finish this, then I’ll come in’.” They don’t have a basement or any shelter to protect themselves from artillery fire.
Зрештою, каже він, ракета прийняла рішення за них. Російський снаряд пролітав над їхнім городом, коли його знищила українська протиповітряна оборона в повітрі. “The explosion was directly above us,” he says. Це був сигнал, тривожний дзвіночок. Тепер вони хотіли виїхати.
“We could have been injured or even killed too”
They fled to Turkey and hadn’t been there long when they received the news: Their house had been hit. When he heard about it, he says today, he thought: “We could have been injured or even killed too.” Тому він радий, що вибух над їхнім будинком прийняв рішення за них. “Our lives are worth more than our house.”
Eugenii’s wife Valentyna had to move directly from Turkey to Russia to care for her sick mother. Євген повернувся додому. У його будинку з’явилися дві нові стіни, кілька нових акрилових вікон і нова веранда з навісом. Все інше 73-річний чоловік хоче зробити сам.
З того часу ” Base UA” підготувала до зими ще понад п’ять будинків у селі Тетянівка та встановила в них нові вікна. Це саме ті вікна, які були зруйновані обстрілами, адже вони розбиваються від ударної хвилі від близьких вибухів. Навіть якщо в сам будинок не влучили.
