Маша й оком не веде.
Навколо Лисичанська гупає артилерія. 12-річна Маша сидить на колінах перед центром гуманітарної допомоги на узбіччі, між парком та яскраво-жовтою будівлею, оточеною білими мішками з піском.
Звук такий, що відразу зрозуміло: це артилерійський обстріл. Десь бахає снаряд ППО. сильний, вражаючий звук далеко розносить луна. Але це лише звук. Більше нічого. Атакуючий снаряд реве, розрізаючи повітря, потім розривається так, що б’є у вуха та трясе усе навколо. Дівчинка пестить собаку.
Звук розриву снаряда її не відволікає. Світить сонечко. Ще один гучних БАХ. Собака підбирає хвоста. Маша говорить з незнайомими людьми поруч з будівлею. Вони сміються. Бахає ще один снаряд. Вони вже звикли. Життя йде далі.
Але звуки вибухів стають дедалі гучнішими.
Вочевидь, ППО стріляє десь поблизу. Люди навколо Маші помітно нервують. Це наша команда, багато іноземців. Ми приїхали з гуманітарною допомогою та намагаємося евакуювати людей. У цей регіон зовсім немає постачання потрібних для життя речей.
Тут ми чекаємо на решту команди, що поїхала у найнебезпечніше з наразі захоплених міст – Сєверодонецьк, це за кілька кілометрів від Лисичанська.
Тут Кевін, колишній медик армії США. Паша, киянин, що приїхав допомогти. Джоді – вона намагається поспілкуватися з людьми навколо. Маргарита та Іванович теж частина команди. Вони оглядають місцевість для документального фільму, що знімає Маргарита.
А це Маша. Маленька, худенька дівчинка. З довгим світлим волоссям. Вразлива ззовні, але незламна зсередини. У її теплому погляді читається байдужість та втома. Війна відображається у її зелених очах та висотує колір з усього. Усе стає сірим.
На ній сірий светр, старі джинси та сонячні окуляри. Маша (це ласкаво від Марія) говорить про свою родину. Тут у місті вона живе з батьками та братом і сестрою. “Ми отсюда не уедем”, – каже вона. Потім вона сміється над Кевіном, який намагається заспокоїти переляканого пса ласощами.
Двадцять хвилин тому один з працівників гуманітарного центру заборонив нам фотографувати будівлю як з вулиці, так і зсередини. “У Сєверодонецьку було чотири такі центри, – кричить довговолосий чоловік на Марго, бо вона пройшла через вестибюль з камерою, – “а тепер лишився один!” Росіяни розбомбили решту!”.
Зараз, у травні, Лисичанськ та Сєверодонецьк – це єдині міста на Луганщині під контролем України. Поки ми тут, російські солдати атакують єдиний міст, що веде у місто. І з міста.
Від самого початку війни перебувати тут небезпечно для життя. Будинки, вулиці, ліхтарі та машини – яскрава ілюстрація пекла. Навіть посеред дня місто обстрілюють. Уже тільки шлях сюди – великий ризик. пряма дорога у місто легко прострілюється російськими військами. Поки ми тут, саме на цій дорозі російська бомба вбила французького журналіста.
В той день Маша була одна у тому районі міста.
У день, який, можливо, стане переломним у її житті.
“Слухайте, нам треба відійти звідси, – Кевін спирається на машину гумдопомоги, стукає себе по вуху та озирається. – Чуєте, вибухи стали ближче? Це недобре, – якщо ППО бахає ближче, значить, ворог підійшов ближче. – Треба їхати звідси”.
Але відійшли ми недалеко.
У повітрі свист.
Потім рев.
Потім удар. Земля здригається.
Всі кидаються на землю. Маша лишається стояти, єдина. Вона озирається навколо. ліворуч, праворуч, угору. Шукає якусь опору у цьому всьому.
Маша не знає, що робити – та і звідки їй знати? Такому її ніхто не вчив.
Знов смертоносний рев. Удар. Тремтить земля.
Кевін хапає малу за худі руки та смикає додолу. Вона лежить на землі, але так і не збагне що ж робити. Якусь мить усе тихо. “Пішли-пішли-пішли”, – кричить Паша та піднімає дівчинку на ноги. Він показує на будівлю гуманітарного центру – нам усім треба там сховатися.
Маша біжить. Довго. 20 секунд схожі на марафон. Ось вже поруч двері – але знов рев, знову удар. І ще раз. І ще раз.
Маша продовжує бігти та зникає у хаосі біля входу, у натовпі людей, що прийшли по допомогу. Натовп, плач, молитви, обійми – під громом обстрілу, що не припиняється.
Розлітаються шибки, в усі боки бризкає камінь. Маші не видно: у тісний коридор будівлі набилося близько ста людей. Стіни завішані дитячими малюнками та документами, і люди зминають їх спинами. У вентиляцію проріс плющ.
Старенька з червоним волоссям спирається на колону. З очей котяться сльози. Вона розгублено кидає погляд то туди то сюди і закриває рота долонею. Інші кричать одне на одного.
А потім влучає ракета. На мить усе завмирає у тиші. Кудись біжить поліціянт з рацією коло вуха. Що одна. Люди падають на коліна. Жінка плаче вголос, а підліток, що був з нею, заспокоює її.
30 хвилин обстрілу. Тридцять хвилин крику та сліз. У гуманітарний центр влучили чотири рази. В одну з п’ятихвилинних перерв між ракетами сірий светр виринає з-поміж двох людей та хапає Джоді за руку. Її зелені очі дивляться знизу вгору, а потім зникають в обіймах.
Прибігають Марго та Іванович. Що робитимемо? Ми планували вивозити людей з Сєверодонецька, але тут потреба теж нагальна. І що довше ми тут залишаємося, то більша ймовірність потрапити під ще один обстріл. Можливо, фатальний.
Тоненька Марго з кучерявим волоссям поговорила з людьми. “Я спитала хто хоче поїхати з нами, і більшість згодилися евакуюватися”, – радісно повідомляє вона. і більшість згодилися евакуюватися”, – радісно повідомляє вона.
А як же дівча, що вчепилося у руку Джоді? Де її батьки?
Марго говорить швидко, але розважливо. Вона тримає Машу за руку. Маша засмучено відповідає. “Її мама не хоче їхати. Вони не хочуть залишати місто. Але Маша дуже хоче звідси виїхати”, – перекладає для нас Марго.
Кевін долучається до розмови та квапить нас: “Треба негайно їхати”. Марго чекає. Дивиться на Машу та знов на Кевіна. та знов на Кевіна. Потім на людей, що чекають у коридорі з аварійними сумками. Знов на Машу. “Марго, якщо ти лишиш її тут, завтра вона помре під наступним обстрілом. Ти ніколи собі цього не пробачиш”, – давить Кевін.
Маршо щось питає дівчинку російською, і та киває. “Вона їде з нами, – каже вона. “З безпечного місця ми зможемо зв’язатися з її мамою”.
За три години Марго та Маша сидять коло лікарні у Слов’янську. Марго говорить по телефону, голос засмучений. Маша уважно слухає розмову.
“Доведеться відвезти її назад”, – пояснює Марго з порожніми очима.
У нас довга розмова. Довга і запалка. Усі чудово розуміють рішення забрати дитину у безпечне місце, але її не можна забирати від батьків. “Назад ми її точно не повеземо,” – рішуче говорить хтось з команди. Але нам і не треба.
Маша вміє вмовляти. Назавтра нам вдається вивезти з міста її маму з іншими двома дітьми та іншими біженцями. Батько залишається у місті. (Переклад: Таїсія Івченко)